Юрій Рогачов: У Миколаєві-75 усі хлопці були з головою

- У 1975-му році ми виграли перше місце у першій лізі Чемпіонату СРСР і автоматично увійшли до вищої ліги. Туди, де грали ЦСКА Москва, Спартак Ленінград, Динамо Тбілісі, каунаський Жальгіріс... У нас був міцний кістяк команди – Рогачов, Заброда, Драк, Архіпов, Шутов, Дидрихс. У 1975-му році баскетбол у Миколаєві стрімко пішов вгору. Команда тоді мала назву Спартак. Наш тренер Віктор Акімович Боженар, він мене запросив з ленінградського Спартака, гарні гроші запропонували, тому я, звісно, поїхав грати у Миколаїв.

- А скільки дали, якщо не секрет?
- 300 рублів на місяць чистими. Плюс талони. Коротше кажучи, 400 рублів виходило у мене.

- А талони на харчування видавали?
- Так, додаткове харчування називалося. У нас енерговитратний вид спорту, у спортсмена витрати енергії вищі у 3-4 рази, ніж у звичайної людини, у нас були ж дворазові тренування і навіть триразові.

- До того ж "великим" теж мали видавати додатковий пайок?
- У мене був зріст 187 см. І я фактично був найменшим гравцем у команді. Я був атакувальним захисником, мав непоганий кидок з середньої відстані і здалеку. І за рахунок цього добре грав, а ще мав найбільш високий стрибок у команді, відривався на метр від підлоги.

- Отже, тренер запросив вас з Ленінграду і формував команду.
- Так. Вийшло так, що Віктор Акімович Боженар як тренер був – нуль, але як організатор був дуже пробивний. І тут, і там гроші міг вибити, в обком партії піти, вибити додаткове харчування. Тоді нам два рази на місяць давали продуктові набори. Тоді ж було складно з гарними продуктами. У магазинах тоді ж нічого не було. Заходиш до магазину, і окрім сала і кільки у томатному соусі нічого на полицях не бачив. Один кілограм ковбаси у руки давали, один кілограм сосисок, тому доводилося їхати на базар і купляти дорого продукти.

- І попри це у роки дефіциту ви грали відмінно.
- У нас усі гравці виступали дуже добре. Я можу сказати, що у фінальній шістці, яку ми грали в Алма-Аті, я був другим за результативністю. Першим був Катанаєв зі СКА Алма-Ата, 2.06 зросту, другим був я, третім – Ванька Рожин зі СКА Ленінград. Він мав 2.03 зросту, блискуче грав за Спартак Ленінград, але тоді хлопці переходили служити у СКА Ленінград. Для мене, наприклад, найважча гра була саме з ленінградцями. Тому що я знав, як вони грають, вони знали, як я. А найлегше, як не дивно, було грати зі СКА Київ. СКА Київ приїхали фаворитами за вихід до вищої ліги. Столичний клуб, Київ, і у першій грі, коли вони вийшли проти нас грати, казали – ну що там за команда, село якесь. Миколаїв, що ми з ними будемо боротися. І ми у них 25 очок вигравали. Упідсумку виграли 22 очки. Ох ми над ними познущалися, вони волосся на собі рвали.

- Скільки років протримався Миколаїв тим складом. Бо ж у кожної команди є злети і падіння.
- У нас не було спадів відтоді. Хоч одні гравці йшли, інші приходили. Але ми завжди тримали 2-3 місце у першості СРСР у першій лізі.

- А у вищій лізі яка доля була команди?
- Після першого кола ми грали дуже добре. Чому? Бо у нас дуже багато було домашніх матчів. Тому за рахунок глядацької підтримки ми вигравали у багатьох команд. Навіть у ленінградського спартака виграли очків 5 чи 7. У московського Динамо виграли 10 очок, а у них три людини грали у збірній СРСР. А у другому колі у нас майже усі ігри були на виїзді і ми усі програли. Тому за підсумками сезону знову понизилися у класі. Але запам’яталися. Ми дуже багато насолили Спартаку з Ленінграда, РТІ Мінськ також обіграли, а вони сильною командою були. У них грав гравець збірної СРСР Шукшин.  Поділили очки з Динамо Тбілісі, а там 2 гравця збірної СРСР грали. Секандзелідзе і Корхія. У них два брати грали Отар і Михайло Корхія. Останній саме і грав у збірній СРСР.

- З того моменту пройшов великий проміжок часу, за радянським періодом історії прийшов український. Миколаїв – незмінний учасник чемпіонатів України. У чому секрет цього успіху?
- По-перше, переможний дух передався з покоління у покоління. У крові прийдешніх гравців він залишився. Крім того, з фінансової точки зору було непогано. У клуба був генеральний директор Андрій Черепанов, він забезпечував формою, м’ячами, додатковим харчуванням, зарплати – усе йшло у доларах, усі були задоволені. Зараз він відійшов від справ. Команду очолює народний депутат Михайло Козирь. З грошима важкувато стало, гравці за рівнем майстерності дещо нижчі. А за часів Черепанова у Миколаєві грали четверо американців. Але видовищність не впала і сьогодні. Трибуни на кожному матчі заповнені вщент. Люди приходять вболівати з трубами, з барабанами, вірші читають, приходиш на баскетбол і відпочиваєш душею, хоч рівень гри дещо впав. Але атмосфера чудова. Усі вболівають, підтримують команду, як би вона не грала. 20 очок програє, чи виграє, у Миколаєві баскетбол люблять і шанують. Це вже третє покоління вболівальників ходить на баскетбол.

- Зараз їм вже не треба прищіплювати любов до баскетболу, а тоді?
- Тоді ми прищиплювали цю любов своєю грою. Мали мотивацію. За команду відповідав обком партії. Перший секретар, другий секретар, третій. Один допомагав грошима, інший – матеріально, міг дістати гарні меблі, машини, гаражі, земельні ділянки під дачі у ті часи можна було брати без проблем. У цьому всьому був дефіцит, а ми йшли поза чергою.

- Тому і гарно грали.
- А як ви думаєте? Фінансова складова – це 50% успіху команди.

- Ви приїхали з Ленінграда до Миколаєва. Не пожалкували, що залишилися в Україні?
- Аніскільки. Це чудова країна, чудові люди. Звичайно ж, те що відбувається у Верховній Раді – це неподобство. Ну ви самі розумієте, що про це зайвий раз нагадувати, політику чіпляти не хочу.

- Як святкуватимете 40 років виходу до вищої ліги?
- Зустрінемося 21 квітня. Усі, хто ще залишився живий. Від тієї команди залишилися тільки Рогачов, Літовка, Дідріхс, Шутов і Гамов. Андрій Черепанов замовив нам найкращий ресторан у Миколаєві, Асторія. 5 зірок, щоб ми посиділи згадали славні часи. То буде ввечері. А вранці зберемося у спортшколі Надєжда. Поїдемо на могилу тренера – Віктора Боженара. Він сам молдаван за національністю.

- Сильно вас ганяв?
- Справа у тому, що він зібрав у команду хлопців, які вже професійно ставилися до гри. І не треба було нікого ганяти, змушувати. Усі були з головою, знали що треба було робити, як тренуватися. Чого бракує. Усі були хлопцями серйозними і самостійними.

fbu.kiev.ua